1. 0
    Так там щебетун?
    Написал аноним
  2. 0
    Шмара у тебя спросили с кем в отношениях? ва…
    Написал аноним
  3. 0
    Ты встречаешься с Щебетуном?зря детка
    Написал аноним
  4. 0
    дураааааа............
    Написал аноним
  5. 0
    Зевес моргнув, як кріль усами,
    Олімп, мов листик, затрусивсь;
    Мигнула блискавка з громами,
    Олімпський потрух взворушивсь.
    Боги, богині і півбоги,
    Простоволосі, босоногі,
    Біжать в олімпську карвасар.
    Юпітер, гнівом розпалений,
    Влетів до них мов навіжений
    І крикнув, як на гончих псар:

    «Чи довго будете казитись
    І стид Олімпові робить?
    Щодень проміж себе сваритись
    І смертних з смертними травить?
    Поступки ваші всі не божі;
    Ви на сутяжників похожі
    І раді мордовать людей;
    Я вас із неба поспихаю
    І до того вас у караю,
    Що пасти будете свиней.

    А вам, олімпські зубоскалки,
    Моргухи, дзиги, фіглярки,
    Березової дам припарки,
    Що довго буде вам втямки.
    Ох, ви на смертних дуже ласі!
    Як грек на ніжинські ковбаси.
    Все лихо на землі од вас,
    Чрез ваші зводні, женихання,
    Не маю я ушановання;
    Я намочу вас в шевський квас.

    Або оддам вас на роботу,
    Запру в смирительних домах,
    Там виженуть із вас охоту
    Содомить на землі в людях.
    Або я луччу кару знаю,
    Ось як богинь, я укараю:
    Пошлю вас в Запорозьку Січ;
    Там ваших каверз не вважають,
    Жінок там на тютюн міняють.
    Вдень п'яні сплять, а крадуть вніч.

    Не ви народ мій сотворили,
    Не хист создать вам черв'яка;
    Нащо ж людей ви роздрочили?
    Вам нужда до чужих яка?..
    Божусь моєю бородою
    І Гебиною пеленою,
    Що тих богів лишу чинів,
    Які тепер в війну вплетуться;
    Нехай Еней і Турн скубуться,
    А ви глядіть своїх чубів».

    Венера молодиця сміла,
    Бо все з воєнними жила,
    І бите з ними м'ясо їла,
    І по трахтирах пуншт пила;
    Частенько на соломі спала,
    В шинелі сірій щеголяла,
    Походом на візку тряслась;
    Манишки офицерські прала,
    З стрючком горілку продавала
    І мерзла вніч, а вдень пеклась.

    Венера по-драгунськи сміло
    К Зевесу в витяжку іде,
    Начавши говорити діло,
    Очей з Зевеса не зведе:
    «О тату сильний, величавий!
    Ти всякий помисл зриш лукавий,
    Тебе ніхто не проведе;
    Ти оком землю назираєш,
    Другим за нами приглядаєш,
    Ти знаєш, що, і як, і де.

    Ти знаєш, для чого троянців
    Злим грекам попустив побить;
    Енея з пригорщею ланців
    Велів судьбам не потопить;
    Ти знаєш лучче всіх причину,
    Чого Еней приплив к Латину
    І біля Тібра поселивсь?
    Ти ж словом що опреділяєш,
    Того вовік не одміняєш;
    Відкіль же Турн тут притуливсь?

    І що такеє Турн за свято,
    Що не вважає і тебе?
    Фрігійське плем'я не проклято,
    Що всякий єретик скубе;
    Твої закони б ісполнялись,
    Коли б олімпські не мішались
    І не стравляли би людей.
    Твоїх приказів не вважають,
    Нарошно Турну помагають;
    Бо, бач, Венерин син Еней.

    Троянців бідних і Енея
    Хто не хотів, той не пужав;
    Терпіли гірше Прометея,
    На люльку що огню украв.
    Нептун з Еолом з перепросу
    Дали такого переносу,
    Що й досі зашпори щемлять.
    Другії ж боги... Що казати?
    Діла їх лучче мусиш знати,
    Енея тілько не з'їдять.

    О Зевс! О батечку мій рідний!
    Огляньсь на плач дочки своєй;
    Спаси народ фрігійський бідний.
    Він діло єсть руки твоєй.
    Як маєш ти кого карати,
    Карай мене.- карай! Я мати,
    Я все стерплю ради дітей!
    Услиш Венеру многогрішну!
    Скажи мні річ твою утішну:
    Щоб жив Іул, щоб жив Еней!"

    «Мовчать! Прескверна пащекухо!
    Юнона злобна порощить.-
    Фіндюрко, ящірко, брехухо!
    Як дам - очіпок ізлетить!
    Ти смієш, кошеня мерзенне,
    Зевесу доносить на мене.
    Щоб тим нас привести в розлад.
    За кого ти мене приймаєш?
    Хіба ж ти, сучище, не знаєш,
    Що Зевс мій чоловік і брат?

    Тобі ж, Зевес, скажи, не стидно,
    Що пред тобою дрянь і прах
    Базіка о богах обидно,
    Мудрує о твоїх ділах?..
    Який ти світу повелитель
    І наш олімпський предводитель,
    Коли против фіндюрки пас?..
    Всесвітня волоцюга мерзька,
    Нікчемна зводниця цітерська
    Для тебе луччая од нас.

    А з Марсом чи давно піймавши,
    Вулкан їй пелену відтяв;
    Різками добре одідравши,
    Як сучку, в ретязку держав.
    Но ти того буцім не знаєш,
    Як чесную її приймаєш
    І все робить для неї рад.
    Вона і Трою розорила,
    Вона Дідону погубила;
    Но все іде для неї влад.

    Де ся підтіпанка вмішалась,
    То верб'я золоте росло;
    Земля б щасливою назвалась,
    Коли б таке пропало зло!
    Чрез неї вся Латинь возстала
    І на троян її напала,
    І Турн зробивсь Енею враг.
    Не можна бід всіх ізлічити,
    Яких успіла наробити
    На небі, на землі, в водах.

    Тепер же на мене звергає,
    Сама наброївши біди;
    І так Зевеса умовляє,
    Мов тілько вилізла з води.
    Невинничаєть, мов Сусанна,
    Незаймана ніколи панна,
    Що в хуторі зжила ввесь вік.
    Не діждеш з бабкою своєю -
    Я покажу твому Енею...
    Богиня я!-він чоловік».

    Венера лайки не стерпіла,
    Юнону стала кобенить;
    І перепалка закипіла,
    Одна другу хотіла бить.
    Богині в гніві также баби
    І также на утори слабі,
    З досади часом і брехнуть,
    І, як перекупки, горланять,
    Одна другу безчестять, ганять
    І рід ввесь з потрухом кленуть.

    «Та цитьте, чортові сороки! -
    Юпітер грізно закричав.-
    Обом вам обіб'ю я щоки;
    Щоб вас, бублейниць, враг побрав!
    Не буду вас карать громами;
    По п'ятах виб'ю чубуками,
    Олімп заставлю вимітать;
    Я вас умію усмирити,
    Заставлю чесно в світі жити
    І зараз дам себе вам знать.

    Занишкніть, уха наставляйте
    І слухайте, що я скажу,
    Мовчіть! Роти пороззявляйте,
    Хто писне,- морду розміжжу.
    Проміж латинців і троянців
    І всяких Турнових поганців
    Не сікайся ніхто в війну;
    Ніхто ніяк не помагайте,
    Князьків їх також, не займайте,
    Побачим, здасться хто кому».

    Замовк Зевес, моргнув бровами.
    І боги врозтіч всі пішли.
    І я прощаюсь з небесами,
    Пора спуститись до землі
    І стать на Шведськую могилу,
    Щоб озирнуть воєнну силу
    І битву вірно описать;
    Купив би музі на охвогу,
    Щоб кончить помогла роботу,
    Бо нігде рифм уже достать.

    Турн осушивсь після купання
    І ганусною підкрепивсь,
    З намету виїхав зарання,
    На кріпость сентябрем дививсь.
    Трубить в ріжок! - оп'ять тривога!
    Кричать, біжать, спішать якмога;
    Великая настала січ!
    Троянці дуже славно бились,
    Рутульці трохи поживились,
    Насилу розвела їх ніч.

    В сю ніч Еней уже зближався
    До городка що Турн обліг;
    З Паллантом в човні частовався,
    Поїв всю старшину, як міг.
    В розказах чванився ділами.
    Як храбровав з людьми, з богами,
    Як без розбору всіх тузив.
    Паллант і сам був зла брехачка,
    Язик його тож не клесачка,
    В брехні Енею не вступив.

    Ану, старая цар-дівице,
    Сідая музо, схаменись!
    Прокашляйсь, без зубів сестрице,
    До мене ближче прихились!
    Кажи: якії там прасунки
    В Енеєві пішли вербунки,
    Щоб против Турна воювать.
    Ти, музо, кажуть всі, письменна,
    В полтавській школі наученна,
    Всіх мусиш поіменно знать.

    Читайте ж, муза що бормоче:
    Що там з Енеєм плив Массик,
    Лінтяй, ледащо неробоче,
    А сильний і товстий, мов бик.
    Там правив каюком Тигренко,
    Із Стехівки то шинкаренко,
    І вів з собою сто яриг.
    Близ сих плили дуби Аванта,
    Він був страшнійший од сержанта,
    Бо всіх за все по спині стриг.

    Поодаль плив байдак Астура,
    Сей лежнем в винницях служив;
    На нім була свиняча шкура,
    Котору він як плащ носив.
    За ним Азіллас плив на барці,
    Се родич нашій паламарці,-
    Недавно з кошельком ходив;
    Но, бач, безокая фортуна
    Зробила паном із чупруна.
    Таких немало бачим див!

    А то на легкому дубочку,
    Що роззолочений ввесь в прах,
    Сидить, розхриставши сорочку,
    З турецьким чубуком в зубах?
    То Цінарис, цехмістр картьожний.
    Фігляр, обманщик, плут безбожний,
    З собой всіх шахраїв веде;
    Коли, бач, Турна не здоліють.
    То картами уже подіють,
    Що між старці Турн попаде.

    А то сидить в брилі, в кереї,
    З товстою книжкою в руках,
    І всім, бач, гонить ахинеї,
    І спорить о своїх правах?
    То родом з Глухова юриста,
    Він має чин канцеляриста
    І єсть добродій Купавон.
    Щоб значкового дослужиться
    І на війні чим поживиться,
    Вступив в Енеїв легіон.

    А то-беззубий, говорливий,
    Сухий, невірний, як шкелет,
    І лисий, і брехун сварливий?
    То вихрист із жидів, Авлет.
    Недавно на другій женився,
    Та, бач, в рахунку помилився.
    Із жару в полом'я попав;
    Щоб од яги як одв'язатись,
    То мусив в військо записатись
    І за шпигона на год став.

    Іще там єсть до півдесятка,
    Но дріб'язок і гольтіпа;
    В таких не буде недостатка,
    Хоть в день їх згине і копа.
    А скілько ж всіх? - того не знаю,
    Хоть муза я,- не одгадаю,
    По пальцям тож не розлічу;
    Бігме! На щотах не училась,
    Над карбіжем тож не трудилась,
    Я, що було, те лепечу.

    Уже Волосожар піднявся,
    Віз на небі вниз повертавсь,
    І дехто спати укладався,
    А хто під буркой витягавсь.
    Онучі інші полоскали,
    Другії лежа розмовляли,
    А хто прудився у кабиць.
    Старші, підпивши, розійшлися
    І дома за люльки взялися,
    Лежали боком, навзнич, ниць.

    Еней один не роздягався,
    Еней один за всіх не спав;
    Він думав, мислив, умудрявся
    (Бо сам за всіх і одвічав),
    Як Турна-ворога побити,
    Царя Латина ускромити
    І успокоіти народ.
    В сій думці смутно походжая
    І мислю бог зна де літая,
    Під носом бачить коровод.

    Ні риби то були, ні раки,
    А так, якби кружок дівчат;
    І бовталися, як собаки,
    І вголос, як кішки, нявчать.
    Еней здригнувсь, і одступає,
    І «Да воскреснеть» вслух читає,
    Но сим нітрохи не поміг;
    Ті чуда з сміхом, з реготнею
    Вхватились за поли з матнею;
    Еней аж на поміст приліг.

    Тогді одна к йому сплигнула
    Так, мов цвіркун або блоха,
    До уха самого прильнула,
    Мов гадина яка лиха.
    «Чи не пізнаєш нас, Енею?
    Та ми ж з персоною твоєю
    Троянський ввесь возили род;
    Ми Ідської гори дубина,
    Липки, горішина, соснина.
    З яких був зроблений твій флот.

    До нас було Турн докосився
    І байдаки всі попалив,
    Та Зевс, спасибі, поспішився,
    Як бач, мавками поробив.
    Була без тебе зла година.
    Трохи-трохи твоя дитина
    Не оддала душі богам.
    Спіши свій городок спасати;
    Ти мусиш ворогам тьху дати,
    Ти сам,- повір моїм словам».

    Сказавши, за ніс ущипнула;
    Еней мов трохи ободривсь;
    І на других хвостом махнула,
    Ввесь флот неначе поспішивсь;
    Мавки-бо стали човни пхати,
    Путем найлучиим направляти.
    І тілько починався світ.
    Еней уздрів свій стан в осаді;
    Кричить во гніві і досаді,
    Що Турна лусне тут живіт.

    А сам, матню прибравши в жменю,
    По пояс в воду з човна плиг
    І кличе в поміч гарну неню
    І всіх олімпівських богів.
    За ним Паллант, за сим вся сволоч
    Стриб-стриб з човнів, Енею в помоч,
    І тісно строяться на бой.
    «Ну, разом! - закричав.- Напрімо!
    І недовірків сокрушімо,
    Рушайте як один, шульгой».

    Троянці, з города уздрівши,
    Що князь на поміч к ним іде,
    Всі кинулись, мов одурівши,
    Земля од топотні гуде.
    Летять і все перевертають,
    Як мух, рутульців убивають,
    Сам Турн стоїть ні в сих ні в тих;
    Скрізь ярим оком окидає,
    Енея з військом уздріває
    І репетує до своїх:

    «Реб'ята! бийтесь, не виляйте,
    Настав тепер-то січі час!
    Доми, жінок, батьків спасайте,
    Спасайте, любо що для вас!
    Ступня не оддавайте даром,
    Їх кості загребем тут ралом,
    Або... но ми храбріші їх!
    Олімпські нас не одступились,
    Вперед! Троянці щось смутились,
    Не жалуйте боків чужих».

    Примітя ж Турн гармидер в флоті,
    Туда всю силу волоче;
    Скрізь йорзає, як чорт в болоті,
    І о поживі всім товче.
    Построївши рутульців в лаву,
    Одборних молодців на славу,
    Пустився на союзних вскач.
    Кричить, рубає, вередує,
    Не б'ється, бач, а мов жартує,
    Бо був вертлявий і силач.

    Еней пройдисвіт і не промах.
    В війні і взріс, і постарів;
    Привідця був во всіх содомах,
    Ведмедів бачив і тхорів.
    Дитина хукає на жижу;
    Енею ж дур невдивовижу,
    Видав він разних мастаків.
    На Турна скоса поглядає
    І на рутульців наступає,
    Пощупать ребер і боків.

    Фарона першого погладив
    По тім'ю гострим, кладенцем
    І добре так його уладив,
    Що сей вильнув наверх денцем.
    Потім Ліхаса в груди тиснув,
    Сей поваливсь і більш не писнув:
    За ним без голови Кісей,
    Як міх з пашнею, повалився,
    І Фар на теє ж нахопився,
    Розплющив і сього Еней.

    Еней тут добре колобродив
    І всіх на чудо потрошив;
    Робив він із людей уродів
    І щиро всіх на смерть душив.
    Паллант був перший раз на битві,
    Кричав, жидки як на молитві,
    Аркадян к бою підтруняв;
    По фрунту бігав, турбовався,
    Плигав, вертівся, ухилявся,
    Як огир в стаді, ярував.

    Тут Даг, рутулець прелукавий,
    Пізнав одразу новичка,
    Хотів попробовать для слави
    Паллантові піддать тичка;
    Но наш аркадець ухилився,
    Рутулець з жизнею простився,
    В аркадцях закипіла кров!
    Одні других випереджають,
    Врагів, як хмиз, трощать, ламають,
    Така підданців єсть любов.

    Паллант Евандрович наскоком
    Якраз Гібсона і насів,
    Шпигнув в висок над правим, оком,
    Гібсон і дутеля із'їв,
    За сим такая ж смертна кара
    І лютого постигла Лара.
    Ось Ретій в бендюгах летить!
    Сього Паллант стягнув за ногу,
    Ударив, як пузир, об дрогу,
    Мазка із трупа капотить,

    Ось! ось! яриться, бісом дише!
    Агамемноненко Галес
    І бистрим бігом все колише,
    Неначе в гніві сам Зевес;
    Вокруг себе все побиває,
    Фарет, з ним збігшись, погибає,
    Душі пустився Демоток,
    Ладона сплющив, як блошицю,
    Кричить: «Палланта-ледащицю
    Злигаю я в один ковток».

    Паллант, любесенький хлопчина,
    Скріпивсь, стоїть, як твердий дуб,
    І жде, яка то зла личина
    Йому нам'яти хоче чуб.
    Дождавсь - і зо всього розгона
    Вліпив такого макогона,
    Що пан Галес шкереберть став.
    Паллант, його поволочивши,
    Потім на горло наступивши,
    Всього ногами потоптав.

    За сим Авента, пхнувши ззаду,
    Поставив раком напоказ;
    І тут сього ж понюхав чаду
    Одважний парубійка Клавз.
    Хто ні сусіль, тому кабаки
    Давав Паллант і всі бурлаки,
    З Аркадії що з ним прийшли.
    Побачив Турн собі зневагу,
    Не мед дають тут пить, а брагу,
    І коси не траву найшли.

    Зробився Турн наш бісноватим,
    Реве, як ранений кабан;
    Гаса, финтить своїм зикратим;
    Що ваш против його Полкан!
    Простесенько к Палланту мчиться,
    Зубами скреготить, яриться
    І гамка їсти здалека.
    Уже шаблюкою махає,
    Коневі к шиї прилягає,
    Хитрить, як ловить кіт шпака.

    Паллант, мов од хорта лисиця,
    Вильнув і обіруч мечем
    Опоясав по поясниці,
    Що Турн аж поморгав плечем;
    І вмиг, не давши схаменутись,
    Ні головою повернутись,
    Стьогнув ще Турна через лоб.
    Но Турн байдуже, не скривився,
    Бо, бач, булатом ввесь обшився
    І був, як в шкаралупі боб.

    Так Турн, Палланта підпустивши,
    Зо всіх сил келепом мазмув;
    За русі кудри ухвативши,
    Безчувственна з коня стягнув;
    Кров з рани джерелом лилася,
    В устах і в носі запеклася,
    Надвоє череп розваливсь;
    Як травка, скошеная в полі,
    Ув'яв Паллант, судеб по волі,
    Сердега в світі не наживсь!

    Турн злобно сильною п'ятою
    На труп Палланта настоптав,
    Ремень з ладункой золотою
    З бездушного для себе зняв;
    Потім сам на коня схватився,
    Над мертвим паничем глумився
    І так аркадянам сказав:
    «Аркадці! Лицаря возьміте,
    В ралець к Евандру однесіте,
    К Енею що в союз пристав».

    Таку побачивши утрату,
    Аркадці галас підняли,
    Клялися учинить одплату,
    Хоча би трупом всі лягли;
    На щит Палланта положили,
    Комлицькой буркою прикрили,
    Із бою потаскали в стан.
    О смерті князя всі ридали,
    Харциза Турна проклинали,
    Та де ж троянський наш султан?

    Но що за стук, за гомін чую?
    Який гармидер бачу я!
    Хто землю так трясе сирую?
    І сила там мутить чия?
    Як вихри на пісках бушують,
    В порогах води як лютують,
    Коли прорватися хотять;
    Еней так в лютім гніві рветься,
    Одмстить Палланта смерть несеться,
    Сустави всі на нім дрижать.

    До лясу! Турна розбишаки,
    Вам більше рясту не топтать!
    Вам дасть Еней міцной кабаки,
    Що будете за Стіксом чхать.
    Еней совавсь, як навіжений,
    Кричав, скакав, мов віл скажений,
    І супротивних потрошив:
    Махне мечем - врагів десятки
    Лежать, повиставлявши п'ятки;
    Так в гніві сильно їх локшив!

    В запалі налетів на Мага,
    Як на мале курча шулік;
    Пропав навік сей Маг бідняга,
    Порхне душа на другий бік;
    Видючой смерті він боявся,
    Енея у ногах валявся,
    Просив живцем в неволю взять,
    Но сей, коп'єм наскрізь пробивши
    І до землі врага пришивши,
    Других пустився доганять.

    Тут на бігу піймав за рясу
    Попа рутульського полку,
    Смертельного завдавши прасу,
    Як пса, покинув на піску.
    Погиб тут также храбрий Нума,
    Убив Сереста, його кума,
    Тарквіту голову одтяв;
    Камерта висадив з кульбаки,
    Ансула в ад послав по раки,
    А Луку пузо розплатав.

    Як задавав Еней затьору
    Всім супостатам на заказ,
    Як всіх калічив без розбору
    І убивав по десять враз:
    Лігар з Лукуллом поспішають
    І в тарадайці напирають
    Енея кіньми потоптать.
    Но тут їх доля зла наспіла,
    І душі сих братів із тіла
    Пішли к Плутону погулять.

    Так наш Еней тут управлявся
    І стан свій чистив од врагів;
    Прогнавши супостат, зближався
    До городка свого валів.
    Трояни, вилазку зробивши,
    Латинян к чорту протуривши,
    З Енеєм вкупу ізійшлись.
    Здоровкалися, обнімались,
    Розпитовались, ціловались,
    А деякі пить прийнялись.

    Іул, як комендант ісправний,
    Енеєві лепорт подав,
    Як війська ватажок начальний,
    Про все дрібненько розказав.
    Еней Іула вихваляє,
    Потім, до серця прижимає,
    Цілуєть люб'язно в уста.
    Енея серце трепетало,
    Воно о сині віщовало,
    Що він надежда не пуста.

    В се врем'я Юпітер, підпивши,
    З нудьги до жінки підмощавсь
    І морду на плече склепивши,
    Як блазень, чмокавсь та лизавсь;
    Щоб більше ж угодить коханці,
    Сказав: «Дивися, як троянці
    Од Турна врозтіч всі летять,
    Венера пас перед тобою:
    Од неї краща ти собою,
    До тебе всі лапки мостять.

    Моє безсмертіє ярує,
    Розкошних ласк твоїх бажа;
    Тебе Олімп і світ шанує,
    Юпітеру ти госпожа.
    Захоч - і вродиться все зразу,
    Все в світі ждеть твого приказу,
    За твій смачний і ласий цмок...»
    Сказавши, стиснув так Юнону,
    Що трохи не скотилась з трону,
    А тілько Зевс набив висок.

    Юнона, козир-молодиця,
    Юпітеру не піддалась;
    Бо знала, що стара лисиця
    На всякі штуки удалась.
    Сказала: «О очей всіх світе,
    Старий олімпський Єзуїте!
    З медовими річми сховайсь.
    Уже мене давно не любиш,
    А тілько п'яний і голубиш,
    Одсунься геть - не підсипайсь.

    Чого передо мной лукавиш,
    Не дівочка я в двацять літ,
    І теревені-вені правиш,
    Щоб тілько заморочить світ.
    Нехай все буде по-твоєму;
    Дай тілько Турнові моєму
    Хоть трохи на світі пожить,
    Щоб міг він з батьком повидаться
    І перед смертю попрощаться,
    Нехай,-не буду більш просить».

    Сказавши, в Йовиша вп'ялася,
    І обняла за поперек,
    І так натужно простяглася,
    Що світ в очах обох померк.
    Розм'як Зевес, як після пару,
    І вижлуктив підпінка чару,
    На все ізвол Юноні дав.
    Юнона в котика з ним грала,
    А в мишки так залескотала,
    Що аж Юпітер задрімав.

    Олімпськії во всяку пору
    І грім пускающий їх пан
    Ходили голі без зазору,
    Без сорому, на кшталт циган.
    Юнона, з неба увильнувши
    І гола, як долоня, бувши,
    По-паруб'ячу одяглась;
    Кликнувши ж в поміч Асмодея,
    Взяла на себе вид Енея,
    До Турна просто понеслась.

    Тогді пан Турн зіло гнівився
    І приступу к собі не мав,
    Що у троян не поживився
    І тьху Енеєві не дав.
    Як ось мара в лиці Енея.
    В кереї бідного Сіхея,
    Явилась Турна задирать:
    «Ану лиш, лицарю мізерний,
    Злиденний, витязю нікчемний,
    Виходь сто лих покуштовать».

    Турн зирк - і бачить пред собою
    Присяжного свого врага,
    Що так не гречі кличе к бою
    І явно в труси пострига.
    Осатанів і затрусився,
    Холодним потом ввесь облився,
    Од гніву сумно застогнав.
    Напер мару - мара виляє,
    Еней від Турна утікає!
    І Турн вдогонку поскакав,

    Той не втече, сей не догонить,
    От тілько-тілько не вшпигне;
    Зикратого мечем супонить,
    Та ба! Мари не підстьобне.
    «Та не втечеш,- кричить,- паничу!
    Ось зараз я тебе підтичу,
    Се не в кукли з Лависей грать;
    Тебе я швидко повінчаю
    І воронів потішу стаю,
    Коли начнуть твій труп клювать».

    Мара Енеєва, примчавшись
    До моря, де стояв байдак,
    Нітрохи не остановлявшись
    (Щоб показать великий ляк),
    Стрибнула в нього, щоб спастися;
    Тут без числа Турн осліпився,
    Туди ж в байдак і сам стрибнув,
    Щоб там з Енея поглумиться,
    Убить його, мазки напиться,
    Тогді б Турн первий лицар був!

    Тут вмиг байдак заворушився
    І сам, одчаливши, поплив,
    А Турн скрізь бігав, і храбрився,
    І тішивсь, що врага настиг.
    Таку Юнона зливши кулю,
    Перевернувшуся в зозулю,
    Махнула в вирій навпростець.
    Турн глядь, аж він уже средь моря,
    Трохи не луснув з серця,- з горя.
    Та мусив плить, де жив отець.

    Юнона з Турном як шутила,
    Еней про теє ні гугу;
    Бо на його туман пустила,
    Що був невидим нікому;
    І сам нікого тож не бачив,
    Но послі, як прозрів, кулачив
    Рутулян і других врагів:
    Убив Лутага, Лавза, Орсу,
    Парфену, Палму витер ворсу,
    Згубив багацько ватажків.

    Мезентій, ватажок тірренський,
    Одважно дуже підступив
    І закричав по-бусурменськи,
    Що тілько пан Еней і жив!
    «Виходь,- кричить,- тичка подмімо,
    Нікого в поміч не просімо,
    Годящі парні: ти і я;
    Ану!»-і сильно так стовкнулись,
    Що трохи в'язи не звихнулись,
    Мезентій же упав з коня.

    Еней, не милуя чванливих,
    В Мезентія всадив палаш;
    Дух вискочив в словах лайливих,
    Пішов до чорта на шабаш.
    Еней побідой утішався,
    Зо всіми добре частовався,
    Олімпським жертви закурив.
    Пили до ночі та гуляли
    І п'яні спати полягали,
    Еней був п'яний, єле жив.

    Уже світовая зірниця
    Була на небі, як п'ятак
    Або пшенична варяниця,
    І небо рділося, мов мак.
    Еней троянців в гурт ззиває
    І з смутним видом об'являє,
    Що мертвих треба поховать;
    Щоб зараз прийнялися дружно,
    Братерськи і єдинодушно,
    Троян убитих зволікать.

    Потім Мезентія доспіхи
    На пень високий насадив.
    І се робив не для потіхи,
    А Марса щоб удоволив.
    Шишак, панцир і меч булатний;
    Спис з прапором, щит дуже знатний!
    І пень, мов рицар, в збруї був.
    Тогді до війська обернувся,
    Прокашлявся і раз смаркнувся.
    І річ таку їм уджигнув:

    «Козацтво! Лицарі! Трояне!
    Храбруйте! Наша, бач, бере;
    Оце опудало погане
    Латинів город одіпре.
    Но перше, чим начнем ми битись,
    Для мертвих треба потрудитись,
    Зробить їх душам упокой;
    Імення лицарів прославить.
    Палланта к батькові одправить,
    Що наложив тут головой».

    За сим пішов в курінь просторий,
    Де труп царевича лежав,
    Над ним аркадський підкоморій
    Любистком мухи обганяв.
    Троянські плакси тут ридали,
    Як на завійницю кричали,
    Еней зарюмав басом сам:
    «Гай! гай!-сказав.-Ув'яв мій гайстер!
    Який то був до бою майстер.
    Угодно, бачу, так богам!»

    Звелів носилки з верболозу
    І з очерету балдахин
    Зготовить тіла для виносу,
    Щоб в них Паллант, Евандрів син,
    Вельможна, панськая персона
    Явилася перед Плутона
    Не як абиякий харпак.
    Жінки покійника обмили,
    Нове убрання наложили,
    Запхнули за щоку п'ятак,

    Як все уже було готово,
    Тогді якийсь їх филозоп
    Хотів сказать надгробне слово,
    Та збився і почухав лоб;
    Сказав: «Се мертвий і не дишеть,
    Не видить, то єсть і не слишить,
    Єй, єй! уви! Он мертв, амінь!»
    Народ від річі умилився,
    І гірко-гірко прослезився,
    І мурмотав: «Паноче, згинь».

    Потім Палланта покадили,
    К носилкам винесли надвір;
    Під балдахином положили,
    Еней тут убивавсь без мір.
    Накривши гарним покривалом,
    Либонь, тим самим одіялом,
    Що од Дідони взяв Еней,
    Взмостили воїни на плечі
    І помаленьку, по-старечи
    Несли в містечко Паллантей.

    Як вибрались на чисте поле,
    Еней з покійником прощавсь,
    Сказав: «О жизнь! Бурливе море,
    Хто цілий на тобі оставсь?
    Прости, приятелю любезний,
    Оддячу я за вид сей слезний,
    І Турн получить з баришком».
    Потім Палланту уклонився,
    Облобизав і прослезився,
    Додому почвалав тишком.

    К господі тілько що вернувся
    Наш смутний лицар, пан Еней.
    Уже в присінках і наткнувся
    На присланих к ньому гостей:
    Були посли се од Латина,
    І всі асесорського чина,
    Один армейський копитан;
    Сей скрізь по світу волочився
    І по-фрігійську научився,
    В посольстві був як драгоман.

    Латинець старший по породі
    К Енею рацію начав,
    І в нашім, значить, переводі
    Буцімто ось він що сказав:
    «Не ворог, хто уже дублений,
    Не супостат, чий труп нікчемний
    На полі без душі лежить.
    Позволь тіла убитой раті.
    Як водиться, землі продати;
    Нехай князь милость сю явить».

    Еней, к добру з натури склепний,
    Сказав послам латинським так:
    «Латинус рекс єсть невгомонний,
    А Турнус пессімус дурак.
    І кваре воювать вам мекум?
    Латинуса буть путоцекум,
    А вас, сеньйорес, без ума;
    Латинусу рад пацем даре,
    Пермітто мертвих поховаре,
    І злості корам вас нема,

    Один єсть Турнус ворог меус,
    Сам, ерго, дебет воювать;
    Велять так фата, ут Енеус
    Вам буде рекс, Аматі зять.
    Щоб привести, ад фінем беллюм,
    Ми зробим з Турнусом дуеллюм,
    Про що всіх сангвіс проливать?
    Чи Турнус буде, чи Енеус,
    Укажеть глядіус, вель деус,
    Латинським сцептро управлять».

    Латинськії посли ззиркнулись,
    По серцю їм ся річ була;
    Знечев'я трохи схаменулись,
    Дрансеса смілость тут взяла:
    «О князь,- крикнув,- пресловутий!
    Великим ти родився бути!
    Ми все в Латинові уста
    Внесем, дрібнесенько розкажем
    І щиро, щиро те докажем,
    Що з Турном дружба єсть пуста».

    І мировую тут зробили
    На тиждень, два або і три
    І в договорі положили,
    Щоб теслі і другі майстри
    Латинські помогли троянам,
    Сим ланцям, голякам, прочанам,
    Достроїть новий городок;
    Щоб нарубать дали соснини,
    Кленків, дубків і берестини,
    На крокви годних осичок.

    За сим тут началось гуляння,
    І чарочка пішла кругом;
    Розкази, сміхи, обнімання,
    Ділились дружно тютюном.
    Які пили, які трудились
    І над убитими возились;
    В лісах же страшна стукотня.
    В коротке мировеє врем'я
    Латинське і троянське плем'я
    Було як близькая рідня.

    Тепер би треба описати
    Евандра батьківську печаль
    І хлипання всі розказати,
    І крик, і охання, і жаль.
    Та ба! Не всякий так змудрує,
    Як сам Вергілій намалює,
    А я ж до жалю не мастак;
    Я сліз і охання боюся
    І сам ніколи не журюся;
    Нехай собі се піде так.

    Як тілько світова зірниця
    На небі зачала моргать,
    То вся троянськая станиця
    Взялася мертвих зволікать.
    Еней з Трахоном роз'їжджає.
    К трудам дружину понуждає,
    Кладуть із мертвих тіл костри;
    Соломой їх обволікають,
    Олію з дьогтем поливають
    На всякий зруб разів по три.

    Потім солому підпалили,
    І плам'я трупи обняло.
    І вічну пам'ять заквилили,
    Аж сумно слухати було,
    Тут кость, і плоть, і жир шкварчали,
    Тут інші смалець істочали,
    У інших репався живіт;
    Смрад, чад і дим кругом носились,
    Жерці найбільше тут трудились,
    Ізконебє халтурний рід.

    Други, товариші і кревні,
    Батьки, сини, куми, свати,
    На віки вічні незабвенні,
    А може, хто із суєти,
    В огонь шпурляли різну збрую,
    Одежу, обув дорогую,
    Шаблі, ладунки, келепи.
    Шашки, свитки, кульбаки, троки,
    Онучі, постоли, волоки
    Шпурлялись, як на тік снопи.

    Не тілько в полі так робилось,
    В Лавренті сумно тож було;
    Багацько трупа там палилось,
    Поспульство ж на чім світ ревло.
    Там батько сина-парубійку
    Оплакував і кляв злодійку
    Війну і ветхого царя;
    Тут дівка вельми убивалась,
    Що без вінця вдовой осталась,
    Утративши, багатиря.

    Жінки, порозпускавши, коси,
    Розхристані і без свиток,
    Розтрьопані, простоволосі
    Галасовали на ввесь рот.
    По мертвих жалібно кричали,
    По грудях билися, стогнали,
    Латинів проклинали рід;
    Про Турна ж всі кричали сміло,
    Що за своє любовне діло
    Погубить даром ввесь нарід.

    Дрансес на Турна тут доносить,
    Що Турн всім гибелям вина;
    Еней на бой його лиш просить,
    І так би й кончилась війна.
    Но і у Турна був сутяга,
    Брехун, юриста, крюк, підтяга,
    І діло Турна защищав;
    Та і Аматині пролази
    Пускали рознії розкази,
    Щоб Турн ні в чім не уважав.

    Як ось од хана Діомида
    Латинові прийшли посли,
    І із охлявшого їх вида
    Не видно, радість щоб несли.
    Латин вельможам з старшиною
    Велить явитись пред собою,
    Що все і сталося якраз;
    Послів кликнули до громади.
    І, виповнивши всі обряди,
    Латин прорек такий приказ:

    «Скажи, Венуле нежахливий,
    Всю хана Діомида річ,
    Здається, був ти не брехливий,
    Таким тебе зна наша Січ».
    «Підніжок твій я і підданець,
    Із слуг твоїх послідній ланець,-
    Сказав Венул,- не погнівись!
    Мужича правда єсть колюча,
    А панська на всі боки гнуча,
    І хан сказав так, не сумнись:

    «Не з мордою Латина битись
    Против троянських розбишак,
    Вам треба б перше придивитись,
    Який то єсть Еней козак!
    Під Троєю він дався знати
    Нам всім, як взявся рятовати
    Богів домашніх і рідню.
    Він батька спас в злу саму пору,
    На плечах зніс на Іду-гору,
    Сього не майте за бридню.

    Против Енея не храбруйте,
    Для нас здається він святим;
    І так Латину розтолкуйте.
    Щоб лучче помирився з ним.
    Гай! гай! Де діти єсть такії,
    Щоб кудрі батькові сідії
    Найвище ставили всього?..
    Не ворог я царю Латину,
    Но чту Анхізову дитину
    І не піду против його.

    Прощайте, доміні латинці!
    Поклон мій вашому царю;
    Возьміть назад свої гостинці,
    Одправте їх к багатирю
    Енею і просіть покою»,
    Венул утерся тут рукою
    І річі сій зробив кінець.
    Збентежила ся річ Латина,
    Здавалось, близька зла година;
    На лисині трусивсь вінець.

    Латин од думки схаменувся,
    Олімпським трохи помоливсь;
    Наморщивсь, сентябрем надувся
    І смутно на вельмож дививсь.
    «А що?-сказав.-Чи поживились?
    От з Діомидом ви носились,
    А він вам фигу показав;
    Заздалегідь було змовлятись,
    Як з пан Енеєм управлятись,
    Поки лапок не розіклав.

    Тепер не приберу більш глузду,
    Як тут сих поселить прочан;
    Землі шматок єсть не під нужду,
    То їм з угоддями оддам.
    Оддам нив'я, і сінокоси,
    І риболовні тібрські коси,
    То буде нам Еней сусід;
    Коли ж не схоче він остаться,
    А пуститься іще таскаться,
    То все ж ізбавимся од бід.

    А щоб з Енеєм лад зробити,
    Пошлю послів десятків п'ять;
    І мушу дари одрядити,
    Диковинки коли б достать:
    Повидла, сала, осятрини,
    Шалевий пояс і люстрини,
    Щоб к празнику пошив каптан,
    Сап'янці із Торжка новенькі,
    Мальованії потибеньки.
    А нуте! Як здається вам?»

    Дрансес був дивний говоруха
    І Турнові був враг лихий,
    Встає, ус гладить, в носі чуха,
    Дає одвіт царю такий:
    «Латине світлий, знаменитий,
    Твоїми мед устами пити!
    Всяк тягне в серці за тебе;
    Но одізватися не сміють,
    Сидять, мовчать, сопуть, потіють,
    І всяк мізкує про себе.

    Нехай же та личина люта,
    Що нас впровадила в війну
    І ганьбою до всіх надута,
    Походить більш на сатану:
    Що стілько болі причинила,
    Що стілько люду погубила,
    А в смутний час навтікача!
    Нехай лиш Турн, що верховодить
    І всіх панів за кирпи водить.
    З Енеєм порівня плеча.

    Нехай оставить нас в свободі,
    Нехай царівні дасть покой,
    Нехай живе в своїй господі.
    А щоб в Латію ні ногой.
    А ти, Латине, всіх благійший,
    Прибав Енею дар смачнійший:
    Йому Лавинію оддай.
    Сим сватовством нам мир даруєш
    І царства рани урятуєш;
    Дочці ж з Енеєм буде рай.

    Тебе ж прошу я, пане Турне!
    Покинь к Лавинії любов
    І проясни чоло нахмурне,
    Щади латинську нашу кров.
    Еней тебе лиш визиває,
    А нас, латинців, не займає,
    Іди з троянцем потягайсь!
    Коли ти храбрий не словами,
    Так докажи нам те ділами,
    Побить Енея постарайсь».

    Од речі сей Турн роз'ярився,
    Як втопленик, посинів ввесь;
    Дрижали губи, сам дрочився,
    Зубами клацав, мовби пес,
    Сказав; «О стара пустомеля!
    Яхидств і каверз всіх оселя!
    І ти тхором мене зовеш!
    І небилиці вимишляєш,
    Народ лукаво ввесь лякаєш,
    На мене ж чортзна-що плетеш.

    Що буцім хочу я одтяти
    Головку лисую твою;
    Та згинь! — не хочу покаляти
    Честь багатирськую свою.
    А ти, Латине милостивий,
    Коли такий став полохливий,
    Що і за царством байдуже?
    Так лізьте ж до Енея раком,
    Плазуйте перед сим трояком,
    Він мир дам славний устриже.

    Коли ж до миру я поміха.
    Коли Еней мене бажа
    І смерть моя вам єсть потіха;
    Моя душа не єсть чужа
    Од храбрості і од надії,
    Іду, де ждуть мене злодії,
    Іду і б'юся з втікачем!
    Нехай хоть стане він Бовою,
    Не наляка мене собою,
    Поміряюсь з його плечем".

    Коли в конгресі так тягались,
    Еней к Лавренту підступав;
    На штурм троянці шиковались,
    До бою всякий аж дрижав.
    Латин таку почув новинку,
    Злякавсь, пустив із рота слинку,
    І вся здригнула старшина.
    "От вам і мир",—сказав Турн лютий
    І, не терявши ні минути,
    Пред військом опинивсь як на!

    Оп'ять настав гармидер, лихо;
    Народ, як черв, заворушивсь,
    То всі кричать, то шепчуть тихо,
    Хто лаявся, а хто моливсь.
    Оп'ять війна і різанина,
    Оп'ять біда гне в сук Латина,
    Сердешний каявсь од душі,
    Що тестем не зробивсь Енею
    І послі б з мирною душею
    Лигав потапці і книші.

    Турн миттю нарядився в збрую,
    Летить, щоб потрошить троян;
    І роз'ярив дружину злую
    Побить Енеєвих прочан.
    Прискочив перше до Камілли,
    Як огир добрий до кобили,
    І став їй зараз толковать:
    Куди їй з військом напирати;
    Мессап же мусить підкрепляти
    Цариці сей прокляту рать.

    Розпорядивши Турн як треба,
    Махнув, засаду щоб зробить,
    На гору, що торкалась неба,
    І щоб фрігійців окружить.
    Еней построїв тож отряди,
    Де всім назначив для осади
    Без одступу на вал іти.
    Ідуть, зімкнувшись міцно, тісно,
    Ідуть, щоб побідить поспішно
    Або щоб трупом полягти.

    Троянці сильно наступали
    І тиснули своїх врагів,
    Не раз латинців проганяли
    До самих городських валів.
    Латинці также оправлялись
    І од троянців одбивались,
    Один другого товк на прах;
    Тут їх чиновники тузились,
    Як півні за гребні возились;
    Товклись кулаччям по зубах.

    Но як Арунт убив Каміллу,
    Тогді латинців жах напав,
    Утратили і дух, і силу,
    Побігли, хто куди попав.
    Троянці з біглими змішались,
    Над їх плечами забавлялись
    І задавали всім сто лих.
    Ворота в баштах запирали,
    Своїх ховатись не пускали,
    Бо напустили б і чужих.

    Як вість така прийшла до Турна,
    То так мерзенно іскрививсь,
    Що твар зробилась нечепурна,
    І косо, зашморгом дививсь.
    Потім ярує од досади,
    Виводить військо із засади
    І гору покида, і ліс;
    І тілько що спустивсь в долину,
    То в тую ж самую годину
    Уздрів Енеєвих гульвіс.

    Пізнав пан Турн пана Енея,
    А Турна тож Еней пізнав:
    Вспалали духом Асмодея,
    Один другого б розідрав;
    Не обійшлося б тут без бою,
    Коли б пан Феб од перепою
    Заранше в воду не заліз
    І не послав на землю ночі;
    Тут всіх до сна стулились очі,
    І всяк уклався горлоріз.

    Турн, облизня в бою піймавши,
    Зубами з серця скреготав;
    Од дуру, що робить не знавши,
    Латину з злостію сказав:
    «Нехай злиденнії прочани,
    Задрипанці твої трояни,
    Нехай своїх держаться слові
    Іду з Енеєм поштурхаться.
    В моїх проступках оправдаться:
    Убить і околіть готов.

    Пошлю Енея до Плутона
    Або і сам в ад копирсну;
    Уже мні жизнь і так солона;
    Оддай Енею навісну...»
    «Гай, гай!-Латин тут обізвався.-
    Чого ти так розлютовався?
    Що ж буде, як розсерджусь я?
    Уже мені брехати стидно,
    А потаїть - богам, обидно,
    Святая правда дорога!

    Послухай же, судьби єсть воля,
    Щоб я дочки не оддавав
    За земляка, а то зла доля
    Насяде, хто злама устав.
    Мене Амата ублагала
    І так боки натасовала,
    Що я Енею одказав.
    Тепер сам мусиш мірковати,
    Чи треба жить, чи умирати;
    А лучче, якби в ум ти взяв

    І занедбав мою Лависю;
    Чи трохи в світі панночок?
    Ну, взяв би Муньку або Прісю,
    Шатнувсь то в сей, то в той куток,
    В Івашки, Мильці, Пушкарівку,
    І в Будища, і в Горбанівку,
    Тепер дівчат, хоть гать гати;
    Тепер на сей товар не скудно,
    І замужню украсть не трудно,
    Аби по норову найти».

    На слово се прийшла Амата
    І зараз в Турна і вп'ялась;
    Лобзала в губи стратилата
    І од плачу над ним тряслась,
    "В напасть,- сказала,- не вдавайся
    І битися не поспішайся,
    Як луснеш ти, то згину я;
    Без тебе нас боги покинуть,
    Латинці і рутульці згинуть.
    І пропаде дочка моя».

    Но Турн на се не уважає,
    І байдуже ні сльоз, ні слов;
    Гінця к Енею посилає,
    Щоб битись завтра був готов.
    Еней і сам трусивсь до бою,
    Щоб сильною своєй рукою
    Головку Турну одчесать.
    А щоб повірить Турна слову,
    Тож посила зробить умову,
    Як завтра виставляти рать.

    На завтра, тілько що світало,
    Уже народ заворушивсь;
    Все вешталося, все кишало,
    На бой дивитись всяк галивсь.
    Межовщики там розміряли,
    Кілочки в землю забивали
    На чак, де військові стоять.
    Жреці молитви зачитали,
    Олімпським в жертву убивали
    Цапів, баранів, поросят.

    Тут військо стройними рядами
    В параді йшло, мовби на бой:
    В празничній збруї, з прапорами
    Всяк ратник чванився собой.
    Обидві армії стояли
    На тих межах, що показали;
    Між ними був просторий плець;
    Народ за військом копошився,
    Всяк товпився, всяк ліз, тіснився
    Побоїщу щоб зріть кінець.

    Юнона, як богиня, знала,
    Що Турну прийдеться пропасть,
    Іще в мізку коверзовала,
    Щоб одвернуть таку напасть;
    Кликнула мавку вод Ютурну
    (Бо ся була сестриця Турну)
    І розказала їй свій страх;
    Веліла швидше умудриться,
    На всякі хитрощі пуститься,
    Щоб брата не строщили в прах.

    Як так на небі дві хитрили,
    Тут лагодились два на бой;
    Всі за свого богів молили,
    Щоб власною своей рукой
    Ізміг врага в яєшню зм'яти.
    Рутульці стали ж розмишляти,
    Що Турн їх може скиксовать;
    Уже заздалегідь смутився,
    Іще нічого, а скривився,
    Не лучче б бой сей перервать.

    На сей-то час Ютурна-мавка
    В рутульський подоспіла строй;
    І там вертілася, як шавка,
    І всіх скуйовдила собой.
    Камерта вид на себе взявши,
    Тут всіх учила, толковавши,
    Що сором Турна видавать;
    Стид всім стоять, згорнувши руки,
    Як згине Турн, терпіти муки,
    Дать шиї в кандали ковать.

    Все військо сумно мурмотало,
    Сперва тихенько, послі в глас
    Гукнули разом: «Все пропало!»
    Щоб розмир перервать в той час.
    Ютурна фиглі їм робила,
    Шпаками кібця затровила,
    І заєць вовка покусав.
    Такії чуда небувалі
    Лаврентці в добре толковали,
    Тулумній к битві підтруняв.

    І перший стрелив на троянців,
    Гиллипенка на смерть убив;
    А сей був родом із аркадців,
    То земляків на гнів підвів.
    Отак оп'ять зірвали січу!
    Біжать один другому встрічу,
    Хто з шаблею, хто з палашем;
    Кричать, стріляють, б'ють, рубають,
    Лежать, втікають, доганяють;
    Все вмиг зробилось кулішем.

    Еней, правдивий чолов'яга,
    Побачивши такий нелад,
    Що вража, зрадивши, ватага
    Послать фрігійців дума в ад.
    Кричить: «Чи ви осатаніли!
    Адже ми розмир утвердили!
    Ми з Турном поб'ємось одні».
    Но відкіль стрілка не взялася
    І спотиньга в стегно вп'ялася,
    І кров забризкала штани.

    Еней од рани шкандибає
    В крові із строю в свій намет;
    Його Асканій проводжає,
    Либонь, і під руку ведеть.
    Уздрів се Турн, возвеселився,
    Розприндився і розхрабрився
    І на троянців полетів:
    То б'є, то пха або рубає,
    Із трупів бурти, насипає,
    Хоть би варить на сто котлів.

    І перших Філа, Тамаріса
    На землю махом поваляв;
    Потім Хлорея, Себаріса,
    Мовби комашок, потоптав;
    Дерету, Главку, Ферсілогу
    Поранив руки, шию, ногу;
    Навік каліками зробив.
    Побив багацько Турн заклятий,
    Не трохи потоптав зикратий,
    В крові так, мов в багні, бродив

    Коробилась душа Енея,
    Що Турн троянців так локшив;
    Стогнав жалчіше Прометея,
    Бо був од рани єле жив.
    Япид, цилюрик лазаретний,
    Був знахур в порошках нешпетний,
    Лічить Енея приступав:
    По локті руки засукає,
    За пояс поли затикає,
    Очками кирпу осідлав.

    І, зараз приступивши к ділу,
    Він шпеник в рані розглядав,
    Прикладовав припарки к тілу
    І шилом в рані колупав.
    І шевську смолу прикладає,
    Но все те трохи помагає;
    Япид сердечний чує жаль!
    Обценьками питавсь, кліщами,
    Крючками, щипцями, зубами,
    Щоб вирвать проклятущу сталь.

    Венери серце засвербіло
    Од жалю, що Еней стогнав;
    Підтикавшись - ану за діло:
    І Купідончик не гуляв.
    Шатнулись, разних трав нарвали,
    Зцілющої води примчали,
    Гарлемських капель піддали,
    І, все те вкупі сколотивши,
    Якісь слова наговоривши,
    Енею рану полили.

    Таке лікарство чудотворне
    Боль рани зараз уняло,
    І стрілки копійце упорне
    Без праці винятись дало.
    Еней наш знову ободрився,
    Пальонки кубком підкрепився,
    В пайматчину одігся бронь.
    Летить оп'ять врагів локшити,
    Летить троянців ободрити,
    Роздуть в них храбрості огонь.

    За ним фрігійські воєводи,
    Що тьху, навзаводи летять;
    А військо - в потоках як води
    Ревуть, все дном наверх, вертять
    Еней лежачих не займає,
    Утікачів нізащо має,
    А Турна повстрічать бажа.
    Хитрить лукавая Ютурна,
    Яким би побитом їй Турна
    Спасти од смертного ножа.

    На хитрості дівчата здатні,
    Коли їх серце защемить;
    І в ремеслі сім так понятні,
    Сам біс їх не перемудрить.
    Ютурна з облака злетіла,
    Зіпхнула братня машталіра
    І стала коней поганять;
    Бо Турн ганяв тогді на возі,
    Зикратий же лежав в обозі,
    Не в силах бігать, ні стоять.

    Ютурна, кіньми управляя,
    Шаталась з Турном між полків;
    Як од хортів лиса виляя,
    Спасала Турна од врагів.
    То з ним наперед виїжджала.
    То вмиг в другий кінець скакала,
    Но не туда, де був Еней,
    Сей бачить хитрость тут непевну,
    Трусливость Турнову нікчемну,
    Нап'явсь в погонь зо всіх гужей.

    Пустивсь Еней слідити Турна
    І дума з ока не спустить;
    Но мавка хитрая Ютурна
    І тут найшлася кулю злить.
    К тому ж Мессап, забігши збоку,
    Зрадливо, зо всього наскоку,
    Пустив в Енея камінець;
    Но сей, по щастю, ухилився
    І камінцем не повредився,
    З султана ж тілько збивсь кінець.

    Еней, таку уздрівши зраду,
    Великим гнівом розпаливсь;
    Гукнув на всю свою громаду
    І тихо Зевсу помоливсь.
    Всю рать свою вперед подвинув
    І разом на врагів нахлинув,
    Велів всіх сікти та рубать.
    Пішли латинцїв потрошити;
    Рутульців шпиговать, кришити,
    Та ба! Як Турна б нам достать.

    Тепер без сорома признаюсь,
    Що трудно битву описать;
    І як ні морщусь, ні стараюсь,
    Щоб гладко вірші шкандовать,
    Та бачу по моєму виду,
    Що скомпоную панахиду.
    Зроблю лиш розпис іменам
    Убитих воїнів на полі
    І згинувших тут по неволі
    Для примхи їх князьків душам.

    На сей баталії пропали:
    Цетаг, Танаїс і Толон;
    Од рук Енеєвих лежали.
    Порізані: Оніт, Сукрон.
    Троянців Гілла і Аміка
    Зіпхнула в пекло Турна піка...
    Та де всіх поіменно знать?
    Там вороги всі так змішались,
    Стіснились, що уже кусались,
    Руками ж нільзя і махать.

    Як ось і сердобольна мати
    Енею хукнула в кабак,
    Велів, щоб штурмом город брати,
    Рутульських перебить собак.
    Столичний же Лаврент достати,
    Латину з Турном перцю дати;
    Бо цар в будинках ні гугу.
    Еней на старших галасає.
    Мерщій до себе їх ззиває
    І мовить, ставши на бугру:

    "Моєї мови не жахайтесь
    (Бо нею управля Зевес)
    І зараз з військом одправляйтєсь
    Брать город, де паршивий пес,
    Латин зрадливий, п'є сивуху,
    А ми б'ємось зо всього духу.
    Ідіть паліть, рубайте всіх;
    Громадська ратуш, зборні ізби
    Щоб наперед всього ізслизли,
    Амату ж зав'яжіте в міх».

    Сказав, і військо загриміло,
    Як громом, разним оружжям;
    Построїлось і полетіло
    Простесенько к градським стінам.
    Огні через стіну шпурляли,
    До стін драбини приставляли
    І хмари напустили стріл.
    Еней, на город руки знявши,
    Латина в зраді укорявши,
    Кричить: «Латин вина злих діл».

    Якії в городі остались,
    Злякались од такой біди,
    І голови їх збунтовались,
    Не знали, утікать куди.
    Одні тряслись, другі потіли.
    Ворота одчинять хотіли,
    Щоб в город напустить троян.
    Другі Латина визивали,
    На вал полізти принуждали,
    Щоб сам спасав своїх мирян.

    Амата, глянувши в віконце,
    Уздріла в городі пожар;
    Од диму, стріл затьмилось сонце;
    Напав Амату сильний жар.
    Не бачивши ж рутульців, Турна,
    Вся кров скипілася зашкурна,
    І вмиг царицю одур взяв.
    Здалося їй що Турн убитий,
    Через неї стидом покритий,
    Навік з рутульцями пропав.

    Їй жизнь зробилася немила
    І осоружився ввесь світ,
    Себе, олімпських кобенила,
    І видно ізо всіх приміт,
    Що глузд останній потеряла;
    Бо царськеє убрання рвала
    І в самій смутній сій порі.
    Очкур вкруг шиї обкрутивши,
    Кінець за жердку зачепивши,
    Повісилась на очкурі.

    Амати смерть ся бусурменська
    Як до Лавинії дійшла,
    То крикнула «уви!» з-письменська,
    По хаті гедзатись пішла.
    Одежу всю цвітну порвала,
    А чорну к цері прибирала,
    Мов галка, нарядилась вмах;
    В маленьке дзеркальце дивилась,
    Кривитись жалібно училась
    І мило хлипати в сльозах.

    Такая розімчалась чутка
    В народі, в городі, в полках,
    Латин же, як старий плохутка,
    Устояв ледве на ногах.
    Тепер він берега пустився
    І так злиденно іскривився,
    Що став похожим на верзун.
    Амати смерть всіх сполошила,
    В тугу, в печаль всіх утопила,
    Од неї звомпив сам пан Турн.

    Як тілько Турн освідомився,
    Що дав цариці смерть очкур,
    То так на всіх остервенився,
    Підстрелений мов дикий кнур.
    Біжить, кричить, маха руками
    І грізними велить словами
    Латинцям і рутульцям бой
    З енеївцями перервати.
    Якраз противні супостати,
    Утихомирясь, стали в строй.

    Еней од радості не стямивсь,
    Що Турн виходить битись з ним;
    Оскалив зуб, на всіх оглянувсь
    І списом помахав своїм.
    Прямий, як сосна, величавий.
    Бувалий, здатний, тертий, жвавий
    Такий, як був Нечоса-князь.
    На нього всі баньки п'ялили,
    І сами вороги хвалили,
    Його любив всяк - не боявсь.

    Як тілько виступили к бою
    Завзята пара ватажків,
    То, зглянувшися між собою,
    Зубами всякий заскрипів.
    Тут хвись! Шабельки засвистіли,
    Цок-цок!-і іскри полетіли;
    Один другого полосять!
    Турн перший зацідив Енея,
    Що з плеч упала і керея,
    Еней був поточивсь назад.

    І вмиг, прочумавшись, з наскоком
    Еней на Турна напустив,
    Оддячивши йому сто з оком,
    І вражу шаблю перебив.
    Яким же побитом спастися?
    Трохи не лучче уплестися?
    Без шаблі нільзя воювать.
    Так Турн зробив без дальней думки.
    Як кажуть, підобравши клунки,
    Ану! Чим тьху навтіки драть.

    Біжить пан Турн, і репетує,
    І просить у своїх меча;
    Ніхто сердеги не рятує
    Од рук троянська силача!
    Як ось іще перерядилась
    Сестриця, і пред ним явилась,
    І в руку сунула палаш;
    Оп'ять шабельки заблищали,
    Оп'ять панцири забряжчали,
    Оп'ять пан Турн оправивсь наш.

    Тут Зевс не втерпів, обізвався,
    Юноні з гнівом так сказав:
    «Чи ум од тебе одцурався?
    Чи хочеш, щоб тобі я дав
    По пані старій блискавками?
    Біда з злосливими бабами!
    Уже ж вістимо всім богам:
    Еней в Олімпі буде з нами
    Живитись тими ж пирогами,
    Які кажу пекти я вам.

    Безсмертного ж хто ма убити.
    Або хто може рану дать?
    Про що ж мазку мирянську лити?
    За Турна щиро так стоять?
    Ютурна на одну проказу,
    І певне, по твому приказу,
    Палаш рутульцю піддала.
    І поки ж будеш ти біситься?
    На Трою і троянців злиться?
    Ти зла їм вдоволь задала».

    Юнона в первий раз смирилась,
    Без крику к Зевсу річ вела:
    «Прости, паноче! Проступилась,
    Я, далебі, дурна була;
    Нехай Еней сідла рутульця,
    Нехай спиха Латина з стульця,
    Нехай поселить тут свій рід.
    Но тілько щоб латинське плем'я
    Удержало на вічне врем'я
    Імення, мову, віру, вид».

    «Іноси! сількість! Як мовляла»,-
    Юноні Юпітер сказав.
    Богиня з радіщ, танцювала.
    А Зевс метелицю свистав.
    І все на шальках розважали,
    Ютурну в воду одіслали,
    Щоб з братом Турном розлучить;
    Бо книжка Зевсова з судьбами,
    Несмертних писана руками,
    Так мусила установить.

    Еней махає довгим списом.
    На Турна міцно наступа.
    «Тепер,- кричить, підбитий бісом,-
    Тебе ніхто не захова.
    Хоть як вертись і одступайся,
    Хоть в віщо хоч перекидайся,
    Хоть зайчиком, хоть вовком стань,
    Хоть в небо лізь, ниряй хоть в воду,
    Я витягну тебе спідсподу
    І розмізчу, погану дрянь».

    Од сей бундючкоі Турн речі
    Безпечно усик закрутив
    І, зжав свої широкі плечі,
    Енею глуздівно сказав:
    "Я ставлю річ твою в дурницю;
    Ти в руку не піймав синицю,
    Не тебе, далебіг, боюсь.
    Олімпські нами управляють,
    Вони на мене налягають,
    Пред ними тілько я смирюсь».

    Сказавши, круто повернувся
    І камінь пудів в п'ять підняв;
    Хоть з праці трохи і надувся;
    Бо, бач, не тим він Турном став,
    Не та була в нім жвавость, сила,
    Йому Юнона ізмінила;
    Без богів ж людська моч - пустяк.
    Йому і камінь ізміняє,
    Енея геть не долітає,
    І Турна взяв великий страх.

    В таку щасливую годину
    Еней чимдуж спис розмахав
    І Турну, гадовому сину,
    На вічний поминок послав;
    Гуде, свистить, несеться піка,
    Як зверху за курчам шульпіка,
    Торох рутульця в лівий бік!
    Простягся Турн, як щогла, долі,
    Качається од гіркой болі,
    Клене олімпських єретик.

    Латинці од сього жахнулись,
    Рутульці галас підняли,
    Троянці глумно осміхнулись,
    В Олімпі ж могорич пили.
    Турн тяжку боль одоліває,
    К Енею руки простягає
    І мову слезную рече:
    «Не жизні хочу я подарка;
    Твоя, Анхізович, припарка
    За Стікс мене поволоче.

    Но єсть у мене батько рідний,
    Старий і дуже ветхих сил;
    Без мене він хоть буде бідний,
    Та світ мені сей став не мил;
    Тебе о тім я умоляю,
    Прошу, як козака, благаю:
    Коли мені смерть задаси,
    Одправ до батька труп дублений;
    Ти будеш за сіє спасенний,
    На викуп же, що хоч, проси».

    Еней од речі сей зм'ягчився
    І меч піднятий опустив;
    Трохи-трохи не прослезився
    І Турна ряст топтать пустив.
    Аж зирк - Паллантова ладунка
    І золота на ній карунка
    У Турна висить на плечі.
    Енея очі запалали,
    Уста од гніву задрижали,
    Ввесь зашарівсь, мов жар в печі.

    І вмиг, вхопивши за чуприну,
    Шкереберть Турна повернув,
    Насів коліном злу личину
    І басом громовим гукнув:
    "Так ти троянцям нам для сміха
    Глумиш з Паллантова доспіха
    І думку маєш буть живим?
    Паллант тебе тут убиває,
    Тебе він в пеклі дожидає,
    Іди к чортам, дядькам своїм».

    З сим словом меч свій устромляє
    В роззявлений рутульця рот
    І тричі в рані повертає,
    Щоб більше не було хлопот.
    Душа рутульська полетіла
    До пекла, хоть і не хотіла,
    К пану Плутону на бенкет.
    Живе хто в світі необачно,
    Тому нігде не буде смачно,
    А більш, коли і совість жметь.
    Написал аноним
  6. 0
    лаиявєхзмєВІЖДЬМ ДЛЧТИМЄЗВЛОИЄХВАІЛЖДЬТМ ДЛВТИЄДІВЛТАИЄЧВЛТЬПАИ ДЛТЄІАЛТИЄДІВЛТИМЄДВАІ ДЛВАИЄЗУАІЛОМИЄЗИМ ДВЛПТИЄДІВЛАТЬМЄІДВЛЖАТЬИЄІВДАЛТЬИ ДЛТАИЖІДЛОАЖІВЛОДАИТ ІЛВОАТИЖДІЛОИТЖІДВКАЛИ ЛДІЖВОАМТЖВІДИМРОІВЖДЛМ ЛВОАТМДВІЛОМДІВАОАЛМТДВАІЛО
    Написал аноним
  7. 0
    Еней був парубок моторний
    І хлопець хоть куди козак,
    Удавсь на всеє зле проворний,
    Завзятійший од всіх бурлак.
    Но греки, як спаливши Трою,
    Зробили з неї скирту гною,
    Він взявши торбу тягу дав;
    Забравши деяких троянців,
    Осмалених, як гиря, ланців,
    П'ятами з Трої накивав.

    Він, швидко поробивши човни,
    На синє море поспускав,
    Троянців насаджавши повні,
    І куди очі почухрав.
    Но зла Юнона, суча дочка,
    Розкудкудакалась, як квочка,
    Енея не любила - страх;
    Давно вона уже хотіла,
    Щоб його душка полетіла
    К чортам і щоб і дух не пах.

    Еней був тяжко не по серцю
    Юноні, - все її гнівив:
    Здававсь гірчийший їй від перцю,
    Ні в чим Юнони не просив;
    Но гірш за те їй не любився,
    Що, бачиш, в Трої народився
    І мамою Венеру звав;
    І що його покійний дядько,
    Паріс, Пріамове дитятко,
    Путівочку Венері дав.

    Побачила Юнона з неба,
    Що пан Еней на поромах;
    А то шепнула сука Геба...
    Юнону взяв великий жах!
    Впрягла в гринджолята павичку,
    Сховала під кибалку мичку,
    Щоб не світилася коса;
    Взяла спідницю і шнурівку,
    І хліба з сіллю на тарілку,
    К Еолу мчалась, як оса.

    "Здоров, Еоле, пане-свату!
    Ой, як ся маєш, як живеш? -
    Сказала, як ввійшла у хату,
    Юнона. - Чи гостей ти ждеш?.."
    Поставила тарілку з хлібом
    Перед старим Еолом-дідом,
    Сама же сіла на ослін.
    "Будь ласкав, сватоньку-старику!
    Ізбий Енея з пантелику,
    Тепер пливе на море він.

    Ти знаєш, він який суціга,
    Паливода і горлоріз;
    По світу як іще побіга,
    Чиїхсь багацько виллє сліз.
    Пошли на його лихо злеє,
    Щоб люди всі, що при Енеї,
    Послизли і щоб він і сам...
    За сеє ж дівку чорнобриву,
    Смачную, гарну, уродливу,
    Тобі я, далебі, що дам".

    "Гай, гай! Ой, дей же його кату!-
    Еол насупившись сказав. -
    Я все б зробив за сюю плату,
    Та вітри всі порозпускав:
    Борей недуж лежить з похмілля,
    А Нот поїхав на весілля,
    Зефір же, давній негодяй,
    З дівчатами заженихався,
    А Евр в поденщики найнявся, -
    Як хочеш, так і помишляй!

    Та вже для тебе обіщаюсь
    Енеєві я ляпас дать;
    Я хутко, миттю постараюсь
    В трістя його к чортам загнать.
    Прощай же! Швидше убирайся,
    Обіцянки не забувайся,
    Бо послі, чуєш, нічичирк!
    Як збрешеш, то хоча надсядься,
    На ласку послі не понадься,
    Тогді від мене возьмеш чвирк".

    Еол, оставшись на господі,
    Зобрав всіх вітрів до двора,
    Велів поганій буть погоді...
    Якраз на морі і гора!
    Все море зараз спузирило,
    Водою мов в ключи забило,
    Еней тут крикнув, як на пуп;
    Заплакався і заридався,
    Пошарпався, увесь подрався,
    На тім'ї начесав аж струп.

    Прокляті вітри роздулися,
    А море з лиха аж реве;
    Слізьми троянці облилися,
    Енея за живіт бере;
    Всі човники їх розчухрало,
    Багацько війська тут пропало;
    Тогді набрались всі сто лих!
    Еней кричіть, що "я Нептуну
    Півкопи грошей в руку суну,
    Аби на морі штурм утих".

    Нептун іздавна був дряпічка,
    Почув Енеїв голосок;
    Шатнувся зараз із запічка,
    Півкопи для його кусок!..
    І миттю осідлавши рака,
    Схвативсь на його, мов бурлака,
    І вирнув з моря як карась.
    Загомонів на вітрів грізно:
    "Чого ви гудете так грізно?
    До моря, знаєте, вам зась!"

    От тут-то вітри схаменулись
    І ну всі драла до нори;
    До ляса, мов ляхи, шатнулись,
    Або од їжака тхори.
    Нептун же зараз взяв мітелку
    І вимів море як світелку,
    То сонце глянуло на світ.
    Еней тогді як народився,
    Разів із п'ять перехрестився,
    Звелів готовити обід.

    Поклали шальовки соснові,
    Кругом наставили мисок;
    І страву всякую, без мови,
    В голодний пхали все куток.
    Тут з салом галушки лигали,
    Лемішку і куліш глитали
    І брагу кухликом тягли;
    Та і горілочку хлистали, --
    Насилу із-за столу встали
    І спати послі всі лягли.

    Венера, не послідня шльоха,
    Проворна, враг її не взяв,
    Побачила, що так полоха
    Еол синка, що аж захляв;
    Умилася, причепурилась
    І, як в неділю, нарядилась,
    Хоть би до дудки на танець!
    Взяла очіпок грезетовий
    І кунтуш з усами люстровий,
    Пішла к Зевесу на ралець.

    Зевес тогді кружав сивуху
    І оселедцем заїдав;
    Він, сьому випивши восьмуху,
    Послідки з кварти виливав.
    Прийшла Венера, іскривившись.
    Заплакалась и завіскрившись,
    І стала хлипать перед ним:
    "Чим пред тобою, милий тату,
    Син заслужив таку мій плату?
    Ійон, мов в свинки грають їм.

    Куди йому уже до Риму?
    Хіба як здохне чорт в рові!
    Як вернеться пан хан до Криму,
    Як женитсья сич на сові.
    Хіба б уже та не Юнона,
    Щоб не вказала макогона,
    Що й досі слухає чмелів!
    Коли б вона та не бісилась,
    Замовкла і не комизилась,
    Щоб ти се сам їй ізвелів".

    Юпітер, все допивши з кубка,
    Погладив свій рукою чуб:
    "Ох, доцю, ти моя голубка!
    Я в правді твердий так, як дуб.
    Еней збудує сильне царство
    І заведе своє там панство:
    Не малий буде він панок.
    На панщину ввесь світ погонить,
    Багацько хлопців там наплодить
    І всім їм буде ватажок.

    Заїде до Дідони в гості
    І буде там бенкетовать;
    Полюбиться її він мосці
    І буде бісики пускать.
    Іди, небого, не журися,
    Попонеділкуй, помолися,
    Все буде так, як я сказав".
    Венера низько поклонилась
    І з панотцем своїм простилась,
    А він її поціловав.

    Еней прочумався, проспався
    І голодранців позбирав,
    Зовсім зібрався і уклався,
    І, скілько видно, почухрав.
    Плив-плив, плив-плив, що аж обридло,
    І море так йому огидло,
    Що бісом на його дививсь:
    "Коли б, -- каже, -- умер я в Трої,
    Уже б не пив сеї гіркої
    І марне так не волочивсь".

    Потім, до берега приставши
    З троянством голим всім своїм,
    На землю з човнів повстававши,
    Спитавсь, чи є що їсти їм.
    І зараз чогось попоїли,
    Щоб на путі не ослабіли;
    Пішли, куди хто запопав.
    Еней по берегу попхався
    І сам не знав, куди слонявся,
    Аж гульк -- і в город причвалав.

    В тім городі жила Дідона,
    А город звався Карфаген,
    Розумна пані і моторна,
    Для неї трохи сих імен:
    Трудяща, дуже працьовита,
    Весела, гарна, сановита,
    Бідняжка -- що була вдова;
    По городу тогді гуляла,
    Коли троянців повстрічала,
    Такі сказала їм слова:

    "Відкіль такі се гольтіпаки?
    Чи рибу з Дону везете?
    Чи, може, виходці-бурлаки?
    Куди, прочане, ви йдете?
    Який вас враг сюди направив?
    І хто до города причалив?
    Яка ж ватага розбишак!"
    Троянці всі замурмотали,
    Дідоні низько в ноги пали,
    А, вставши, їй мовляли так:

    "Ми всі, як бач, народ хрещений,
    Волочимся без талану,
    Ми в Трої, знаєш, порождені,
    Еней пустив на нас ману;
    Дали нам греки прочухана
    І самого Енея-пана
    В три вирви вигнали відтіль;
    Звелів покинути нам Трою,
    Підмовив плавати з собою,
    Тепер ти знаєш ми відкіль,

    Помилуй, пані благородна!
    Не дай загинуть головам,
    Будь милостива, будь незлобна,
    Еней спасибі скаже сам.
    Чи бачиш, як ми обідрались!
    Убрання, постоли порвались,
    Охляли, ніби в дощ щеня!
    Кожухи, свити погубили
    І з голоду в кулак трубили,
    Така нам лучилась пеня".

    Дідона гірко заридала
    І з білого свого лиця
    Платочком сльози обтирала:
    "Коли б, -- сказала, -- молодця
    Енея вашого злапала,
    Уже б тогді весела стала,
    Тогді великдень був би нам!"
    Тут плюсь -- Еней як будто з неба:
    "Ось, ось де я, коли вам треба!
    Дідоні поклонюся сам".

    Потім, з Дідоною обнявшись,
    Поцілувались гарно в смак;
    За рученьки біленькі взявшись,
    Балакали то сяк, то так.
    Пішли к Дідоні до господи
    Через великі переходи,
    Ввійшли в світлицю та й на піл,
    Пили на радощах сивуху
    І їли сім'яну макуху,
    Покіль кликнули їх за стіл.

    Тут їли рознії потрави,
    І все з полив'яних мисок,
    І самі гарнії приправи
    З нових кленових тарілок:
    Свинячу голову до хріну
    І локшину на переміну,
    Потім з підлевою індик;
    На закуску куліш і кашу,
    Лемішку, зубци, путрю, квашу
    І з маком медовий шулик.

    І кубками пили слив'янку,
    Мед, пиво, брагу, сирівець,
    Горілку просту і калганку,
    Куривсь для духу яловець.
    Бандура горлиці бриньчала,
    Сопілка зуба затинала,
    А дудка грала по балках;
    Санжарівки на скрипці грали,
    Кругом дівчата танцьовали
    В дробушках, в чоботах, в світках.

    Сестру Дідона мала Ганну,
    Насправжки дівку хоть куди,
    Проворну, чепурну і гарну;
    Приходила і ся сюди
    В червоній юпочці баєвій,
    В запасці гарній фаналевій,
    В стьонжках, в намисті і в ковтках;
    Тут танцьовала викрутасом
    І пред Енеєм вихилясом
    Під дудку била третяка.

    Еней і сам так розходився,
    Як на аркані жеребець,
    Що трохи не увередився,
    Пішовши з Гандзею в танець.
    В обох підківки забряжчали,
    Жижки од танців задрижали,
    Вистрибовавши гоцака.
    Еней, матню в кулак прибравши
    І не до соли примовлявши,
    Садив крутенько гайдука.

    А послі танців варенухи
    По філіжанці піднесли,
    І молодиці-цокотухи
    Тут баляндраси понесли;
    Дідона кріпко заюрила,
    Горщок з вареною розбила,
    До дуру всі тогді пили.
    Ввесь день весело прогуляли
    І п'яні спати полягали;
    Енея ж ледве повели.

    Еней на ніч забрався спати,
    Зарився в просо, там і ліг;
    А хто хотів, побрів до хати,
    А хто в хлівець, а хто під стіг.
    А деякі так так хлиснули,
    Що де упали -- там заснули,
    Сопли, харчали і хропли;
    А добрі молодци кружали,
    Поки аж півні заспівали,--
    Що здужали, то все тягли.

    Дідона рано ісхопилась,
    Пила з похмілля сирівець;
    А послі гарно нарядилась,
    Як би в оренду на танець.
    Взяла караблік бархатовий,
    Спідницю і карсет шовковий
    І начепила ланцюжок;
    Червоні чоботи обула,
    Та і запаски не забула,
    А в руки з вибійки платок.

    Еней же, з хмелю як проспався,
    Із'їв солоний огірок;
    Потім умився і убрався,
    Як парубійка до дівок.
    Йому Дідона підослала,
    Що од покійника украла:
    Штани і пару чобіток,
    Сорочку і каптан з китайки,
    І шапку, пояс з каламайки,
    І чорний шовковий платок.

    Як одяглись, то ізійшлися,
    З собою стали розмовлять;
    Наїлися і принялися,
    Щоб по-вчорашньому гулять.
    Дідона ж тяжко сподобала
    Енея так, що і не знала,
    Де дітися і що робить;
    Точила всякії баляси
    І підпускала разні ляси,
    Енею тілько б угодить.

    Дідона виглядала грище,
    Еней щоб веселіший був,
    І щоб вертівся з нею ближче,
    І лиха щоб свого забув:
    Собі очиці зав'язала
    І у панаса грати стала,
    Енея б тілько уловить;
    Еней же зараз догадався,
    Коли Дідони терся, м'явся,
    Її щоб тілько вдовольнить.

    Тут всяку всячину іграли,
    Хто як і в віщо захотів;
    Тут інші журавля скакали,
    А хто од дудочки потів,
    І в хрещика, і в горюдуба,
    Не раз доходило до чуба,
    Як загулялися в джгута;
    В хлюста, в пари, в візка іграли
    І дамки по столу совали;
    Чорт мав порожнього кута.

    Щодень було у них похмілля,
    Пилась горілка, як вода;
    Щодень бенкети, мов весілля,
    Всі п'яні, хоть посуньсь куда.
    Енеєві так, як болячці
    Або лихій осінній трясці,
    Годила пані всякий день.
    Були троянці п'яні, ситі,
    Кругом обуті і обшиті,
    Хоть голі прибрели, як пень.

    Троянці добре там курили,
    Дали приманку всім жінкам,
    По вечерницям всі ходили,
    Просвітку не було дівкам.
    Та й сам Еней-сподар і паню
    Підмовив паритися в баню...
    Уже ж було не без гріха!
    Бо страх вона його любила,
    Аж розум ввесь свій погубила,
    А, бачся, не була плоха.

    От так Еней жив у Дідони,
    Забув і в Рим щоб мандровать.
    Тут не боявся і Юнони,
    Пустився все бенкетовать;
    Дідону мав він мов за жінку,
    Убивши добру в неї грінку,
    Мутив як на селі москаль!
    Бо -- хрін його не взяв -- моторний,
    Ласкавий, гарний, і проворний,
    І гострий, як на бритві сталь.

    Еней з Дідоною возились,
    Як з оселедцем сірий кіт;
    Ганяли, бігали, казились,
    Аж лився деколи і піт.
    Дідона ж мала раз роботу,
    Як з ним побігла на охоту,
    Та грім загнав їх в темний льох...
    Написал аноним
  8. 0
    в тебе були якісь атнашенія з Ваньою з твого класу?
    Написал аноним
  9. +1
    Ти Класненька )))))))))))))
    Написал аноним
  10. -2
    відкрий будь ласка свої альбоми. в тебе є дуже класні фотографії які я не можу побачити...
    Написал аноним
  11. 0
    дамммм....ммм...весело тут
    Написал аноним
  12. +2
    Та класна ти дівчина;)Перше враження від спілкування досить непогане)
    Написал аноним
  13. 0
    Хто лєпші ?
    Написал аноним
  14. +1
    Тебе любить Цифра
    Діана: ахахаха
    дуже смішно)
    Написал аноним
  15. +2
    Хулі ти заливаєш до всіх хлопців ?
    Діана: бо мені так подобається
    Написал аноним
  16. +2
    кого ти любиш ? На питання маєш відповісти.
    Діана: нікого
    Написал аноним
  17. 0
    Кого ти ненавидиш найбільше всіх ?
    Написал аноним
  18. -2
    ти дура-----
    Написал аноним
  19. +1
    люблю тебе маленьку дурочку
    Написал аноним